Чорнобиль в серці України, а тінь його розійшлась по всій землі.

 

У 1986 році у зв'язку з трагічними подіями в Чорнобилі, і необхідністю розселення значної кількості біженців, в інших регіонах України.  До Брусилова та району було переселено багато людей з найбільш постраждалого Народицького району.

Усю інформацію про термінове переселення людей з Народицького району у Брусилівський. Спогади людей, як їм довелось покидати свої будинки, зібравши деякі речі і їхати у невідомий їм, Брусилівський район, розміщена на книжковій виставці "Чорнобиль в серці України, а тінь його розійшлась по всій землі".

Брусилівський район утворили 1923 року, а через сорок літ ліквідували, передали населені пункти до Коростишівського району. Він знову з’явився на мапі Житомирщини в травні 1990-го. Це було обумовлено переселенням жителів Народицького району з радіаційно забрудненої зони в чисту.

Із спогадів Василя Сташука, як він переселявся у Брусилів з Народич:

Того дня у Малин, де я працював у газеті, раптом прибув давній знайомий відповідальний працівник Народицького райкому партії Анатолій Невмержицький. І розповів про те, заради чого приїхав.
— Є рішення відселяти жителів частини сіл Народицького району. Для їхнього компактного заселення утворюється Брусилівський район. Тож треба з нуля формувати районні служби. А отже, і райгазету. Тобі пропонують посаду редактора. У Народичах тебе знають. Колись доводилося освоювати Народицький район. Тепер разом творитимемо Брусилівський.
Уже наступного дня я їхав у Брусилів, щоб побачити місце майбутнього району. Якщо відверто, мене не радувала дорога, що вела від київської траси до Брусилова. Не дорога, а як кажуть у народі, «наказаніє». Трясло, підкидало, заносило. У Малинському районі таких шляхів уже майже не було. Не краще я побачив і в Брусилові...
Але через кілька днів, після сімейної наради, я був у Коростишеві, розмовляв з керівником оргкомітету Володимиром Петрівським. А через місяць, у червні 1990 року, вийшов перший номер районної газети «Відродження». Її тоді творили: мій давній товариш і колега Микола Кот з Народичів, Ліда Орехівська з Малина і автор цих рядків.
Я бачив, як на першій районній установчій сесії жадібно вчитувалися в кожний рядок газети. Адже тут довго не мали свого друкованого видання. А вже після сесії я зустрів своїх давніх знайомих з Народичів — керівників новостворених райфінвідділу, податкової, комунгоспу, побуткомбінату.
Часу на розкачування не було. Будувалися житлові мікрорайони у Брусилові, Хомутці, Приворотті, Лазарівці, Покришеві, Бикові... Прокладалися дороги, газогони, споруджувалися об’єкти соціального, господарського і культурного призначення. Особливо поспішали з житлом. Адже переселених сотні і сотні. А чиновники з Києва наполягали:
— За будь-яку ціну переселити людей. Хоч у палатки, але переселити.
Внаслідок тої штурмівщини житло не витримувало жодної критики. Гниллю бралися підлоги. Прогресував грибок. І переселенці з протестом прийшли до місцевої влади. Вимога одна: наведіть порядок з житлом або дайте можливість повернутися у Народичі.
А ще хочу нагадати, в яких умовах працювали ті, хто прийшов у район у 1990 році. Всім районним керівникам, за винятком місцевих, доводилося жити у непристосованих приміщеннях — ні газу, ні води...
Таке судилося і колективу районної газети «Відродження». Ми мали роботу, але не мали житла. І тут виручили голови колгоспів, які підтримували журналістів і житлом, і коштами.
Завдяки їм та іншим керівникам газета «Відродження» стала своєю на Брусилівщині. У 1994-му її тираж досяг майже п’яти тисяч примірників. Упродовж чотирьох років газета виборювала перше місце в області з висвітлення чорнобильської тематики.

Тридцять п’ять  років тому, 26 квітня, сталася одна з найбільших техногенних катастроф в історії людства, відлуння якої відчуваємо досі

Ми знову сьогодні згадуємо Чорнобиль. І не тільки через те, що в ці дні минає тридцять чотири роки з дня аварії на четвертому реакторі ЧАЕС, а й тому, що нині в закритій зоні, навколо законсервованої станції, виникли пожежі, дим від яких поширився на великі відстані, у тому числі й на українську столицю. І знову ожили вже призабуті розмови про мікрорентгени, бери, радіонукліди, знову ми в тривожному очікуванні інформації про радіаційну ситуацію в наших містах і селах та навколишньому середовищі.

На фоні всепланетарної боротьби з коронавірусом ці тривоги виглядають локальними, суто українськими. Але в сучасному світі (і це ми бачимо сьогодні дуже переконливо) багато що взаємопов’язано, має свої «місцеві» причини й глобальні наслідки, які відлунюються в далеких від епіцентрів техногенних аварій (український Чорнобиль, японська Фукусіма) чи вірусних пошестей (китайський Ухань) куточках планети.

Повернімося подумки на тридцять чотири роки назад до того ж Чорнобиля. За лічені роки на березі Прип’яті була споруджена атомна станція і виросло однойменне з рікою місто, де поселилися п’ятдесят тисяч будівельників і експлуатаційників Чорнобильської АЕС. Станція мала стати потужним енергетичним джерелом не тільки для Європейської частини СРСР, а й східної та центральної Європи. Уточнимо: не тільки енергетичним, а й фінансовим. ЧАЕС мала виробляти дешеву, низьку за собівартістю електроенергію і приносити значні валютні доходи. Планувалося, що спочатку запрацюють перші чотири блоки, потім буде друга черга – ще чотири, після цього третя «четвірка» блоків. Малювалася й більш віддалена перспектива з нарощенням потужностей станції. І стався вибух на станції. Радіація розійшлась по всій Україні.